Завдяки Чому Україна Може Бути Number One у Світі

В медійному просторі УкраЇні час від часу лунає гадка про те, що саме Росія є нащадком спадщини СРСР. Отой клятий Путін користується зараз досягненнями радянських вчених, серед яких нібито українці були по факту національною більшістю. Космос, електростанції, ядерна зброя та й взагалі весь більш-менш значний науковий потенціал — справа рук українських митців. Азалишилося все це інтелектуальне майно в Москві, як у закритій «шарашці», а нам садки з хрущами, буряк, ріпак та Одеський припортовий — ото й уся спадщина. Ну, вишиванки і Тарас Григорович само собою.

Думка про те, що українців серед еліти радянської науки було багато, має рацію. Але припущення, що всі вони сиділи у Москві — м’яко кажучи, перебільшення. Київ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Львів були найважливішими науково-промисловими центрами колишнього Радянського Союзу на рівні з Москвою, Челябінськом або Арзамасом 16. Якщо і існувало якесь територіально-національне розподілення науковців, то
хіба в закритих циркулярах КДБ-шників. Та навіть якщо бтак і було насправді, не опустився «залізний занавіс», відсікаючи мозок від тіла, а ні в 1991-му, а ні в наступні незалежні 30 років. Тому, якщо після трьох десятиліть
незалежності українська наука та промисловість виглядають занедбаними попелюшками на фоні квітучого державного апарату та досить
потужного агрохолдінгового сільського господарства, то причини
цього слід шукати не в радянських часах. Путін звісно ворог, але не завдяки йому Україна в очах світового суспільства виглядає далеко не володаркою морів і океанів.

І не геогрфія тут винна, і навіть не історія з політикою. Загадкові передумови на кшталт чорної магії призвели до того, що українські вчені-океанологи, які в
60–70 роках минулого сторіччя буквально відкрили світові Індійський океан, майже зникли як вид, забравши з собою в небуття ті критичні знання і технології, що дозволяють будь-якій державі очолити пост-карбонову еру в електро-залежній економіці майбутнього.

Чи так все трагічно і безповоротно? І про які
технології мова йдеться?

Почати треба з кінця ХІХ сторіччя, коли перші цільові досліди мінералів з морського дна довели нерозкритий, але безумовно гігантський економічний потенціал океанічної здобичі. До промислового видобутку кольорових металів діло не дійшло, бо, по-перше, глибоководні технології в ті часи сприймалися трохи серйозніше за фантастику Жюля Верна, а по-друге, перша індустріальна
революція в епоху «розвинутого імперіалізму» стимулювала бум понадрентабельного континентального видобування мінералів.

Після Другої Світової розвинуті країни почали активно шукати додаткові ресурси корисних копалин, які б дозволили наситити військові та цивільні галузі виробництва металами. Підводний флот давно вжеіснував, Кусто винайшов акваланг, морські глибини з неймовірними мінеральними покладами не задавалися вже такими недоступними. За майже 50 років активної дослідницької роботи радянські вчені, серед яких було й
насправді багато українців, здійснили глибоководну розвідку морського дна в Індійському, Тихому таАтлантичному океанах. Були з‘ясовані узагальнюючі дані як по кількості мінеральних покладів в океані, так по концентрації металів в так званих конкреціях або нодулах - бульбо-подібних металовмісних утвореннях руди на морському дні.

В той час перші прототипи глибоководних апаратів-добувачів почали будувати і в СРСР і в країнах Заходу. А в 90-х роках щось трапилось на глобальному рівні, щось настільки значне, що глибоководні мінерали водночас втратили свою привабливість разом для майже всього світу. Це явище мало як негативні, так і позитивні аспекти для профільних науковців саме колишнього СРСР. Негативні вони сприйняли у повній мірі, а позитивними
не можуть скористатися й по сьогодні.

Глобальний зсув у пост-індастріал
Зруйнований комуністичний блок вивільнив колосальну енергію, яка трансформувала самі ланцюжки додавання вартості разом з алгоритмами будування бізнесів.Поставляти кока-колу та дешеву курятину в колишні
республіки Радянського Союзу стало набагато вигідніше ніж будувати
гірничо-збагачувальні комбінати. Неймовірні по кількості залишки зброї на складах радянського ВПК виявилися непотрібними без протистояння «двох систем». Потреби військової індустрії в кольорових металах знизилися в рази, а може й на порядки. Водночас стрибок комп’ютерних технологій на
Заході зумовив перехід до нової постіндустріальної парадигми. Міць національних економік почали рахувати не в тонах сталі, алюмінія і нікеля, а найзаможнішими підприємствами виявилися компанії з віртуальними
активами.

Понад два десятиліття досягнення української океанографії та морської геології заростали павутинням, в запалі державотворення усім нашим президентам та парламентам було не до науки: пиляти і перепилювати
держбюджет — важка справа, виключаюча відволікання на якісь там глибоководні мінерали.

У чому ж може бути позитивний аспект такого становища? А справа в тому, що і за кордоном розвиток морської мінеральної здобичі хоча і не зупинився зовсім, але пригальмував дуже сильно. З інших, звісно, причин ніж в Україні, але факт є факт — по сьогодення жодна з розвинутих країн не має фактично
працюючої технології здобичі мінералів з морського дна.

Непередбачуваний «gap»
Причинами подібного стану речей були аж ніяк не чинники морського видобутку самі по собі — великі глибини, вкрай мало вивчений рельєф морського дна (тільки 15 відсотків площі дна океанів закартографовані
на сьогоднішній день), відсутність регулювання в сфері експлуатації мінеральних ресурсів за межами двухсотмільної економічної зони і т. п. Вони, звичайно, теж додавали проблем у і без того непросту галузь, але головними гальмівними чинниками були скоріше економічні передумови, пов’язані з інерцією нафтозалежної глобальної економіки та хижацькою континентальною здобиччю кольорових металів, де транснаціональні гірничодобувні монстри ще мають певний запас ходу — не всі поки що сухопутні резерви мінералів вичерпані.

Саме цей унікальний період і міг би стати для української океанічної геології тим рухом навперейми динамічному розвитку економік першого світу. Яким чином ми могли б йти «ніздря в ніздрю» з американцями, китайцями,
європейцями в сфері видобутку кольорових металів з морського дна ми поговоримо далі, а поки подивимося на те, як і чому ситуація з деяких пір почала істотно змінюватися.

Нова пост-карбонова ера
Наприкінці 19-го століття, в епоху «дитинства» автомобілебудування саме електромотори були переважно тягою самохідних екіпажів. Однак, на початку 20-го століття винахід продуктів перегонки нафти різко висунув на перший план двигуни внутрішнього згоряння. Почалося століття глобальної нафтозалежності, і електромобілі були усунуті в бік до 2000-х, коли склалися
разом кілька факторів, чий кумулятивний ефект змусив світ повернути нарешті в правильному напрямку. Глобальне потепління, викликане
спалюванням колосальних обсягів викопного палива, лихоманка з
цінами на нафту і газ в зв’язку з політичною нестабільністю, і геніальний маркетинг «карколомної» Model S перевели локомотив поточної цивілізації на інші рейки. За останні 5 років в світі стався парадигмальний зсув в бік пост-карбонової або акумуляторної, як її ще називають, економіки.

Стрибкоподібний розвиток технологій альтернативної енергетики згенерував попит на акумуляторні батареї без яких ні сонце, ні вітер, а ні надкомфортні, надчисті і надекономічні Tesla працювати не можуть. Мільярдні інвестиції в виробництво «батарейок» підштовхнули всю глобальну гірничодобувну галузь різко посилити розвідку і видобуток так званих «батарейних» металів — кобальту, нікелю, міді, магнію, літію. Незабаром з’ясувалося, що має місце дуже серйозний дисбаланс між попитом на батарейні метали і їх постачанням. Суто капіталістична лихоманка підганяє створення потужностей з виробництва акумуляторів в той час як і сама технологія відкритих розробок і континентальні запаси того ж кобальту змушують світових гірничодобувних гігантів визнати що вже з‘явився і продовжує набирати обертів«кобальтові голод». У Твіттері навіть модний хештег з’явився — #cobaltcrunch.

Усереднений світовий прогноз тільки по електромобілям передбачає 125 мільйонів штук до 2030-го року. Деякі аналітики передрікають до 500 мільйонів електрокарів до кінця 3-го десятиліття 21-го століття. З урахуванням того, що до батареї кожного електрокара потрібно 4–7 кг тільки кобальту, обсяги необхідних рідкоземельних і кольорових металів повинні обчислюватися в мільйонах і десятках мільйонів тонн на рік. І це ми ще не торкнулися, електоавтобусів, електровантажівок, батарей для систем
збереження енергії (таких як Gigafactory від Ілона Маска, наприклад), вітряних і сонячних електростанцій, а також мільярдів гаджетів, в яких ємність акумуляторів неухильно зростає. Зараз в середньому 70–90 тисяч тонн кобальту видобувається в світі щорічно. Це в рази менше, ніж буде потрібно глобальній електроіндустрії в найближчі роки. І це на порядок меньше того, що потрібно для того світлого пост-нафтового майбутнього,
яким бачать його провідні фінансово-аналітичні агрегатори, типу Блумберг, наприклад.

Космос нам допоможе. Але не скоро.
Але самий, мабуть, сумний момент у всьому цьому полягає в обмеженості континентальних запасів кольорових металів, які в цілому вже все розвідані і повне вичерпання яких року так до 2050-го поставить людство лицем до лиця з мінеральним кризою, що загрожує згорнути розвиток технологій чистої енергетики до середини нинішнього століття. Так, у нас ще є Антарктида, куди нікого не пускають і де кліматичні умови порівнянні з марсіанськими і північно-східна Сибір, де Росія пиляє тайгу і качає газ. Але навіть ці «білі
плями», якби вони були віддані повністю під розробкукольорових металів, можуть тільки продовжити агонію, як і всякий паліатив, а не вирішити проблему світового мінерального голоду. І причина тут та сама — континентальні запаси, якими б багатими вони не були, є непоправними. Раз діставши руду з землі, вдруге в тій же ямі ми вже нічого не знайдемо.

Розуміння цього очевидного фіналу змушує деяких особливо романтичних футурологів спекулювати на тему астероїдного видобутку: років, мовляв, через -надцять з’являться у землян такі космічні технології, що і воду ми
з Місяця возити будемо, і алмази з пояса астероїдів, і руду на Марсі добувати. Весь цей космістскій дискурс підігрівається як Голлівудом, так і сміливими планами жорстко конкуруючих приватних космічних корпорацій на
кшталт SpaceX, Blue Origin і Virgin Galactic. Тема ця безперечно має право на розвиток і вселяє надію, що рано чи пізно людство таки вийде за межі земної орбіти в промислових масштабах. Однак з урахуванням того, що за
останні 50 років розвитку індустрії космічних подорожей ми продовжуємо тупцювати в основному навколо рідної планети, дальній космос навіть в межах сонячної системи нам навряд чи світить в найближчому майбутньому.
Можливо вже через кілька років перші земляни почнуть благополучно «вмирати на Марсі», але марсіанські ГЗК, що переправляють на землю мільйони тонн руди, це, м’яко кажучи, малоймовірно.

Трохи конспірології
І ось на етапі усвідомлення невеселих перспектив з запасами батарейних металів, світ пригадав про розвідані колись колосальні поклади металовмісних осадових порід на дні океанів. Відновилися дослідження, з’явилися
компанії, що пропонують технології глибоководного майнінгу конкрецій
і кобальтовмісних корок, міжнародний Орган по Морському Дну став активніше агітувати держави брати ліцензії на розробку ділянок морського дна. У деяких провідних ЗМІ стали з’являтися поки досить боязкі і полемічні за змістом статті в стилі «а чи не пошукати метали на дні океанів». Дискурс цей в цілому поки ще досить слабкий, і не виходить за рамки припущень чи варта шкурка вичинки. Є цілком обґрунтоване припущення, що знижується
градус інтересу до даної тематики штучно — лідери континентальної видобутку посилено «стрижуть капусту» і «кують поки гаряче», бо ціна на кобальт зросла за останній рік на світовому ринку в 4 (!) рази, а акції деяких
гірничодобувних підприємств злетіли в ціні на порядок (!!) тільки при згадці, що у них є якийсь підтверджений «кобальтові потенціал».

Відповідно, можна непривертаючи конспірологічні теорії стверджувати, що
певний анти-океанічний інтерес транснаціональних гірничодобувних лідерів вмикає відповідний адмінресурс щодо стримування тематики морського видобутку в провідних ЗМІ. Адже якщо хочеш щось приховати від
уваги громадськості досить прибрати це з контенту новинних агентств.

А може там немає нічого?
Про які ж запаси мінералів на дні океану йде мова? Якщо в якості прикладу взяти тільки одну, найбільш вивчену зону морського дна — зону Кларіон-Кліппертон, що лежить в Тихому океані між Гаваями і Мексикою з площею
приблизно 6 мільйонів квадратних кілометрів (менше 2 відсотків площі всього океанічного дна, до речі), то розвіданих і підтверджених запасів тільки кобальту там є понад 100 мільйонів тонн у вигляді конкрецій і корок. Цієї
кількості вистачило б всієї глобальної електроекономіці на кілька десятків, а то й сотень років. А запаси міді, нікелю та марганцю вимірюються там вже в мільярдах тонн. Підкреслимо, що все це багатство лежить на менш
ніж 2-х відсотках площі дна світового океану.

Загальний же мінеральний ресурс дна всіх морів і океанів Землі точно не відомий, але за найскромнішими
підрахунками фахівців мова йде про сотні мільярдів тонн рідких і кольорових металів. Якщо саме батарейні метали замість нафти стають кров’ю нової світової електроекономікі, то крові цієї цілком вистачило б людству не на одну сотню років. І кров ця, як і належить здоровому організму, має властивість оновлюватись.

Оновлюваність мінералів — не казка
Найбільш примітним, і в деякій мірі полемічним, моментом є здатність океану регенерувати не тільки біосферу морської флори і фауни, а й накопичувати
відкладення мінералів на дні. Цей складний біохімічний процес протікає з різною інтенсивністю в різних місцях морського дна. Усереднені дані говорять про 0,6–1,3 мм приросту мінералів в 1000 років — воістину історичний
процес. Однак є підтверджені випадки з дослідницької практики, коли зростання поліметалічних корок становило до 10 см за 100 років.

Багато хто може посміхнутися побачивши такі дані — на наш вік явно не вистачить. Але тут важливо змістити шкалу масштабування: ніякі існуючі технології видобутку не зможуть виснажити вже накопичений океанами резерв
поліметалічних руд протягом сотень років, та й не потрібно людству стільки металів в коротко- і середньостроковій перспективах.

При раціонально організованому видобутку, коли ділянки морського дна не виробляються дочиста, а враховується швидкість приросту мінералів на кожному родовищі, процес видобутку-регенерації переходить в циклічний на
зразок збору врожаю. Та й площа дна світового океану (точна цифра досі невідома, ми знаємо тільки площу поверхні — близько 365 мільйонів квадратних кілометрів, але ж складний рельєф з гірськими ланцюгами, долинами і западинами чисто геометрично дасть нам цифру набагато більшу) передбачає мільярди тонн мінералів, якщо щорічно вони зростають навіть зі швидкістю 1 мм в 1000 років. Красива фраза екологічних активістів про те,
що у нас немає запасної Землі втрачає свій шарм щодо ресурсів з морського дна: фактично ми маємо як мінімум плюс два світи під водою. І слава Богу, що ці скарби допори приховував від нас 3–6 кілометровий шар води. А то давно б все було вкрите шахтами та кар’єрами.

Національний козирний туз
Саме тут ми і підходимо до відповіді на питання, яким же дивним чином Україна могла б конкурувати з провідними державами в поставках цінних батарейних металів з дна океану. Скориставшись проміжком між старою двухполярною системою і новою електроекономікою, українські напрацювання радянських часів в океанічній геології могли б створити досить багатовекторну пропозицію в сфері поставок мінералів океанічного
походження. Найцікавіше, що поїзд ще не пішов — компанії, які пропонують реально робочі технології видобутку конкрецій, можна перерахувати по пальцях.
Більш того, до промислового видобутку не підійшов поки ніхто в світі. У цьому полягає унікальність моменту -Україна нарівні з будь-якою державою може очолити похід в океан. Ми живемо в епоху знань, перетворити які в залізо справа друга. А знаннями саме по темі Україна якраз і володіє, тими самими знаннями, що є спадщиною СРСР. Вони не застаріли, як не старіє будь-яка фундаментальна база. Більш того, саме в Україні знаходиться компанія, яка не тільки зберегла цей цінний інтелектуальний ресурс, а й розробила сучасну технологію видобутку металовмісних конкрецій, де
враховані останні технологічні напрацювання сучасності від 3D друку до штучного інтелекту.

Якщо така компанія дійсно існує в Україні, то чому її
бізнес не «вистрілив», як пасує всім життєздатнимінноваціям з багатообіцяючою економічною перспективою. Тут важливо уточнити один момент: не вистрілив поки ще. Є для того об’єктивні причини. Але це не означає, що зарубіжні гірничодобувні гіганти не тримають українську технологію в полі зору. Якраз вони й оцінили і фундаментальність знань в основі технології і високотехнологічний підхід до розробки глибоководних
комбайнів. Більш того, саме українська технологія є на сьогоднішній день єдиною в сегменті, яка повністю відповідає вимогам по збереженню поновлюваного ресурсу морських мінералів. І якщо керівництво компанії не кидається в обійми першої зустрічної пропозиції від іноземних інвесторів, так це плюс в карму саме йому. Як би дивно це не звучало в наш непростий час, але гроші таки пахнуть. Простіше кажучи, продатися на Захід — справа нехитра, це ніколи не пізно. Питання в іншому: хто від цього в результаті виграє?

Нюанси сегменту
Існує дуже специфічний аспект в сфері океанічної видобутку металів, який визначає хто, де і на яких умовах буде щось добувати з дна моря. І аспект цей настільки критичний, що навіть сама просунута технологія разом з рясними інвестиційними вливаннями не гарантують комерційний успіх за замовчуванням. Справа в тому, що ліцензію на розвідку і видобуток корисних копалин на дні океану за межами двухсотмільної економічної зони видає
Міжнародний Орган по Морському Дну — спеціально створена ООНівська структура. І видає він таку ліцензію тільки державам а не компаніям. Тобто приватні і державні компанії ведуть фактичну роботу в океані, але гарантує їх надійність і легітимність та держава, на чиєї ділянці морського дна вони працюють. Відповідно, ніяка компанія не може самостійно, без підтримки будь-якої країни, що отримала ліцензію від Органу по Морському Дну, вести які б то не було дослідження або роботи на дні.А найцікавіше в такій схемі те, що будь-яка країна може подати заявку і отримати ліцензію. Будь-яка, навіть та що не має географічного відношення до морів і океанів. Навіть Монголія.

Але отримавши таку ліцензію, будь-яка країна стикається з суто технологічною проблемою: як і чим вести видобуток з глибини 3–6 км? Добре якщо є консенсус як у випадку з мікродержавою Науру (острів площею 21 квадратний кілометр і річним бюджетом близько 100 млн доларів), яка запросила в якості контрактора дуже перспективну компанію-розробника
глибоководного видобутку під свою ліцензію. Хоча хто кого насправді запросив в даному випадку — питання вельми неоднозначне.

А тепер пропозиція: чому б чиновникам з Українського уряду не витратити кілька трудоднів на ознайомлення з темою океанічної здобичі взагалі і процедурою отримання ліцензії від Органу по Морському Дну зокрема?
Багаторічна ліцензія на роботи в найбагатшій з розвіданих на сьогоднішній день зон океанічного дна — Кларіон- Кліппертон (там ще вільних площ близько мільйона квадратних кілометрів!) обійдеться українському бюджету
в копійки, зате у нас в рукаві вже є козирний туз — власна просунута технологія глибоководного видобутку, яка не просто не поступається імпортним аналогам, але перевершує їх практично за всіма параметрами. Своя. Національна. Крута. Готова до застосування. Технологія
морського видобутку надцінних мінералів!

Коли майбутнє має значення
Якщо острів Науру не пошкодував коштів зі свого смішного за міжнародними мірками бюджету на таку ліцензію, значить перспектива в цьому є. Навіть без
готової власної технології. Якщо наддержава Китай (незвичне поки для нашого ока і вуха словосполучення, що є проте простою констатацією факту) вкладає дужезначні інтелектуальні та фінансові ресурси в розробку своєї власної національної технології глибоководного видобутку мінералів, то за цим безсумнівно стоїть дуже серйозна перспектива. Китайці — найпрагматичніші люди в сьогоденній глобальній економіці. Вони не будуть
займатися (тим більше на державному рівні!) тим, що не обіцяє серйозну стратегічну вигоду в довгостроковій перспективі.

Саме Китай є зараз найактивнішою країною в сфері розвідки та видобутку металів з дна моря. Саме Китаєм зарезервована найбільша ділянка в зоні Кларіон- Кліппертон — 86 000 квадратних кілометрів. І саме Китай,
як ніхто розуміє перспективу повного домінування на світовому ринку батарейних металів в епоху глобальної електрифікації — 90% всіх електроавтобусів в світі виробляє Китай, рахунок брендів електромобілів йде в
Китаї вже на десятки, в сфері розвитку вітро- та сонячної енергетики Китай попереду всієї планети. І це — не данина моді, це приклад мудрого державного мислення. Ще трохи і Китай змінить своє почесне друге місце серед
світових економік на безумовне перше з великим відривом.

Ще раз про шанс
А зараз повторимо: Україна має шанс «обставити» навіть Китай в глибоководній «золотій лихоманці». Цей шанс ще є, але вікно можливостей звужується з кожним днем. Рано чи пізно китайці розроблять свою власну технологію і почнуть завалювати світовий ринок дешевим кобальтом,
нікелем, міддю. Але найголовніше — вони будуть контролювати таким чином всю глобальну електроекономіку, отримавши доступ до її крові — величезного ресурсу батарейних металів. Правда і тоді можна буде з ними конкурувати на рівних, маючи технологію видобутку з кращими техніко-економічними
показниками. Але це буде вже конкуренція. А на даний момент сегмент океанічного видобутку поки безконкурентний в принципі. Саме така унікальна
ситуація і називається шансом.

Що ж потрібно зробити Україні, щоб шансом цим скористатися? Та просто згадати, що є стратегічні державні інтереси, що розтринькати ще одну науковуспадщину означає поставити хрест на будь-яких спробах вилізти з олігархічного болота, що байдужість до власного інтелектуального потенціалу приведе рано чи пізно всю націю в стан абсолютного об’єкта, з яким роблять що хочуть зовнішні сили, що статус сировинного придатка і сірої зони — огидне псевдо досягнення місцевих еліт, гідне прокльонів до третього коліна. І подвійно це буде ганебно для наших можновладців, коли звинуватять
їх в тому, що мали власну національну технологію, даруючу шанс, та наплювали.
Хоч і невдячна це справа — будувати прогнози та «вангувати», хоч і здається порушена нами тема третьорядною за важливістю на тлі кредитів МВФ, безвіза та мовної проблеми, хоч і невеликий є шанс бути почутими в какофонії популізму на тлі наступних виборів, але не позначити прямий зв’язок між
перспективою домінування на ринку батарейних металів і державними інтересами України просто злочинно. Ті політичні сили, які здатні відчути важливість даної темі будуть мати сильнішу позицію в очах як українського
народу, так і світової спільноти. Кошти, які вкладатимуться в майбутні передвиборчі піар-компанії з однаковим успіхом можна використовувати для акценту саме на державному мисленні і турботі про майбутнє України в глобальному просторі який стрімко трансформується.

Як би парадоксально це не звучало, але ми можемо бути першими на дні океану так само як американці свого часу були першими на Місяці. Але на відміну від місій Аполло, які були чистим політичним піаром, датованим з
американського бюджету, освоєння глибоководного видобутку принесе колосальні кошти до держбюджету України. Якщо, звичайно, теперішня влада або ті хто прийде до влади після виборів зможуть поставити, як говорили масони, «суспільне вище особистого».

crypto-anarchist